Показ дописів із міткою вишивка бісером сорочки. Показати всі дописи

Вишиванки від Галини Михайлюк

Вишиванки від Галини Михайлюк

Вишиванки від Галини Михайлюк

Ore. inmates take pride in embroidery

PENDLETON, Ore. (AP) – The Oregon Legislature and the Eastern Oregon Correctional Institution are 250 miles apart, but a tiny piece of cloth links them – a little Oregon flag with the state seal embroidered on one side and a beaver on the other.

Inmates stitched the miniature flags. When the Legislature convened last week for the 2013 session, lawmakers found them planted in one corner of their desks inside chambers of leather and polished wood.

Four inmates crafted the flags inside the cavernous and decidedly less posh EOCI garment factory in Pendleton, at the request of Senate President Peter Courtney. Previous flags had displayed only the seal, even though statute describes a beaver on the flipside. Courtney decided to present legislators in the Senate and House with accurate flags that he purchased himself.

Each order goes first to the team’s digitizer, Jeff Haney, who creates a design. Haney designed the flag and shrank the seal and beaver to fit. Because the flag has embroidery on both sides, the flag is folded over on itself. Haney didn’t seem taxed though the flag was his first back-to-back (two-sided) embroidery order.

“We can do about any customized work,” he said, rubbing his goatee. “Our quality is really good. We take a lot of pride in what we do.”

Dong ethnic women pass down traditional embroidery craft

Dong ethnic women pass down traditional embroidery craft

A woman of Dong ethnic group makes embroidery works at Tongle Village in Sanjiang Dong Autonomous County, southwest China's Guangxi Zhuang Autonomous Region, January 26, 2013. The embroidery works made by Dong women have been sold to Britain. (Xinhua/Liang Kechuan)

Women of Dong ethnic group make embroidery works at Tongle Village in Sanjiang Dong Autonomous County, southwest China's Guangxi Zhuang Autonomous Region, January 26, 2013. The embroidery works made by Dong women have been sold to Britain. (Xinhua/Liang Kechuan)

Last of the ring ladies

SITUATED 40km from Kuching, nestled among the mountains of Banjaran Bungo Range and seated on a hilltop 310m above sea level, the more than 300-year-old Kampung Semban is better known as “a paradise in the cloud.”

Kusan Ganyai

However, what sets it apart from many other scenic and pictureque villages ‘sitting in the cloud’ is its ring ladies.

These traditional Semban ladies wearing the ruyang and rusung are the embodiment of the remaining distinctive culture of the Semban, a sub-tribe of the Bidayuhs.

Ruyang and rasung are copper coiled rings worn on the forearms and calves respectively.

There are only a handful of them left. In 2010, there were eight. Last year, there were six and this year until January 20, there were only four.

The lamentation of security and development committee (JKKK) deputy chairman Sagen Adem, 54, that “10 years down the road, the culture of rings wearing will disappear completely” is, thus, acute and understandable.

The Semban ladies started putting on the rings at various ages – some as young as 10 while others older, depending on their parents and their parents’ financial standing.

These coiled rings which look golden but not made of gold, are a mixture of copper and brass. Despite so, they were not cheap, especially in the old days when demand was high and the rings were only available when travelling vendors brought them into the village after trekking for hours through a jungle, green padi fields, rivers, waterfalls and countless bamboo steps.

No one knew where these coiled ornaments came from. When batter trade was still in practice back then, a big mature pig was needed to exchange for a set of ruyang or rasung.

So for ring lady Kusan Ganyai, who estimated her own age to be 80, her ruyang and rasung meant two mature pigs, costing about RM1,400 today.

That was not all. As Semban girls started wearing the rings as young as 10, they had to change to a bigger ones while growing up. To date, Kusan has made three ring changes, costing her in total six big pigs.

Beauty precedes all

In the beginning, it was painful putting on the rings and all the ring ladies grew up with atrophied limbs. However, like most women, beauty precedes everything and the pain was worth it.

What is even more amazing is that the wearers do not take off the rings when doing their daily chores. The rings have become part of their daily dressing up.

The Semban womenfolk till the padi fields under the scotching sun with the rings on and they also wear them when showering in the cold mountain water pumped into their house through gravity feed.

To reduce friction, leaves of any plants are placed between the rings and the calves or the forearms. Kusan uses citrus fruit juice to clean and polish the rings so that they continue to shine like gold.

The Sembans, as a sub-tribe of the bigger Bidayuh society which have generally been egalitarian in nature, do not impose wearing of the rings on their fair sex. It has been the choice of the girls themselves.

Sweet and innocent

Apart from being a symbol of status and beauty, there is much more to wearing the rings.

The practice which has been around for centuries, was actually paganistic in nature. In the old days, according to pagan customs, only girls with the rings were allowed to attend festive ceremonies and do the rejang – the eagle dance.

“Only ring girls were allowed to dance during festive celebrations. It was a shame for a girl without rings to dance – that was why all the girls wore them even though no one forced them to.

“I wanted to be at all the festivals. Festivals meant fun and I wanted to have fun. That was why I put on the rings,” said Kusan, who, despite her advanced age and having one granddaughter, still appears sweet and innocent – like a young girl.

As wearing the rings was a symbol of beauty, “ringless” girls would have difficulty finding a husband. Though no force was involved, girls of the village chose to wear the rings due to social pressure.

“Anyway, we don’t feel complete as women if we don’t wear the rings. Wearing them makes us complete,” Kusan said.

Even today when the ring culture has been abandoned by most, Kusan still believes these traditional ornaments enhance her beauty. For this reason, she will not take them off – apart from the fact that the wearing and taking off process is tedious, requiring a day to do each.

Other ornamental gadgets

SEMBAN TREASURES: Heirlooms for Sagen – bangles, siset peilak (silver belts), tumbih (beaded necklace) and bulang toko (head gear). The guwe (copper jar) was used to keep bettel leaves and nuts, tobacco leaves, gambir (a type of spice) and lime. The Semban basket is called Juwah.

There are many other ornamental gadgets for a Semban woman. And everyday, Kusan puts on her colourful beaded necklace called tumbih which she made herself.

Hidden underneath her tee-shirt was another piece of ornament she wears daily – the sising wii or ring belt.

“We Semban women wear them to keep our waistline slim. We wear them also because they make us look pretty,” Kusan beamed.

The original sising wii is made of some wire material and copper rings. However, as the practice of wearing this ring belt is vanishing, Kusan, who could not find the original item, is making do with something similar – a stainless steel shower hose.

There are two other important ornaments that Kusan only wears at special functions – a headgear called bulang toko, made of colourful beads, and a sash called kain hgumban.

Traditionally, Semban women like their Bidayuh counterparts, wear black skirts with embroidery. As there is no tradition of wearing undergarments, a Semban woman always makes sure she sits properly – either slanting both legs to one side or stretch them out to full length.

This posture makes Kusan look sweet and ladylike. To her and Bidayuh men, a Semban woman sitting cross-legged is considered rude, crude and impolite.

Preserving traditional culture

Sagen has commented that the Semban culture is one of the best and most elaborate among all the sub-tribes of the Bidayuhs. And he is right.

HIGH UP: Kampung Semban, one of the oldest Bidayuh villages in Sarawak, is 310M above sea level.

To the (JKKK) deputy chairman, Kampung Semban, with its 59 houses and 450 villagers, means more than just home. It is the last stronghold of the Semban culture.

Though having only six years of primary education, Sagen, who has been operating a homestay, is a far-sighted village leader with a mission to preserve whatever remnants of traditional culture Kampung Semban still retains.

So much has been lost – the last warrior and his dance as well as the witch doctor and his cure.

Sagen’s grandfather Nyitab Pa’an (1870-1975) was a warrior who had used his penat (machete) to behead a troublemaker trespassing into the village.

Nyitab was also a dukun (shaman) and a tuan gawai (chief ceremonial master) who healed the sick and spelt out the roles of the villagers during celebrations at their baruk (traditional Bidayuh hut for celebration and keeping skulls). He commanded respect in the village.

Sagen is now in possession of what Nyitab had left him – a penat, a hmenggak (dukun’s necklace) made of various objects Nyitab dreamt of such as wild boar tasks and a bebet (warrior necklace) made of seashells and leopard teeth.

However, to preserve their culture, Sagen and any other Semban men cannot simply use the penat, put on the bebet and do the warrior dance. Those who have not killed before are forbidden to do these things. In essence, the traditional culture of the male Semban is lost.

All Sagen can hope to do now is to keep the ring culture alive because he knows it will also die out if not properly preserved.

One cannot blame him. Last year, there were wearers like Kusan, Jiwa Sapa, Tawud Luhan, Peluk Apeh, Jaen Jang and Ranyu Daee.

This year, the oldest of them, Peluk decided to take the rings off because of her faith while Jaen Jang did the same albeit for a different reason – her husband, whom she wore the rings to please, had passed away.

“The youngest among them, Jiwa Sapa, took off her rings when visiting her children in Johor Bahru. But she is willing to put them back on when she returns,” Sagen said with relief.

Demise of ring tradition

The advent of education heralded the disappearance of the ring tradition. Education brought something new like enlightenment and knowledge but at the same time, it also killed something old like the traditional practices of the villagers.

MAKING DO: Kusan wears a stainless steel shower hose as a replacement for the original sising wii, a belt made of some wire material and copper rings.

“Education was introduced into our village in 1969. We went to school and the girls were told not to wear the rings to schools. Most took them off. After a while, there were fewer and fewer wearers,” Sagen recalled.

Although outsiders and the older generation of Semban men and women still consider wearing the rings a beautiful and delightful practice, the younger generationdo not find it impressive.

Retaining the ring culture now appears the least concern of the villagers, including Kusan, who, despite her love for the ornaments, will not force her only daughter or her granddaughter (who is now 24) to wear them.

“If the culture is vanishing, let it be. What is there to do,” she asked.

The remark irked Sagen.

“It’s this indifferent attitude that dooms our culture. Yes, the Semban people are easy going but they are also without principles and will go along with anything.

“Kampung Semban is the only village in Sarawak where the ring ladies are found. Ten years down the road, Semban cultures, including the ring culture, will disappear totally.

“We will assimilate into the bigger Bidayuh tribe of Samadan, especially after relocation to the Bengoh Resettlement Area,” Sagen lamented.

POLITE WAY: Kusan either sits with both legs slanted to one side or stretched out fully. That is the polite way for a Semban lady to sit.

Relocation of villages

Due to the kampung’s high altitude, the areas around it have been chosen as the site for the construction of the Bengoh Dam which will be used as a catchment area for Kuching city.

Impoundment is expected within this year, and before that, 1,600 villagers will be relocated to the new resettlement site. Kampung Semban is affected along with three other villages – Kampung Rejoi, Kampungg Taba Sait and Kampung Pain Bujong.

Anticipating the relocation, Sagen is concerned not only with the demise of ring culture but also the culture of Semban people as a whole, including the spirit of hospitality and inter-communal cordiality.

However, he has managed to persuade his sister Sendeng, 51, to wear the coiled rings after her husband retired from his present job.

“I believe once someone starts putting them on again, many will follow suit – that’s usually what happens in our village,” Sagen said.

One can only hope the colourful culture of the Sembans will prevail despite the surge of modernity, and continue to flourish at the Bengoh Resettlement Area.

DIBAJ’S READY-TO-WEAR COLLECTION PRESENTED AT MUSCAT FASHION WEEK

Muscat -

Dibaj’s Ready-to-Wear Collection presented at Muscat Fashion Week 2013 features 28 timeless and elegant looks that narrate a progression with the times. Staying true to their design aesthetic, the collection by the Omani sister duo Afaf and Aida al Farsi is a juxtaposition of contemporary silhouettes and details that breathe life into cultural heritage.

“The collection encapsulates the style of a modern day woman who is proud of her roots and heritage,” said Afaf, Dibaj creative director & co-founder. “The pieces are sophisticated yet playfully versatile and can be easily deconstructed and styled for a day look.” Effortlessly chic, Dibaj’s collection ingeniously repackages cultural reference points in a relevant and international context.

Floor sweeping gowns and unapologetically feminine silhouettes depict a confident woman’s poise which is accentuated by structured boleros and cinched waistlines that polish the contour of the collection’s unrestricted and free flowing fabrics. Lavish velvet dresses with fluid lines are dramatised with a nocturnal colour palette of blue, black and bottle green whereas wisps of tulle capes, delicate lace, intricate Swarovski embellishments, fringe detailing and sequins ethereally soften the collection.

Throughout the collection, colour pops make refreshingly unexpected appearances and tuxedo pantsuits introduce a new shape to the Dibaj repertoire. The collection skillfully showcases off-shoulder and split sleeve dresses, gold brocade skirts, nude-colored tulle t-shirts embellished with Swarovski crystals and luxuriously draped kaftans.

Complementing the collection’s modern tailoring are accents of silver Omani weaving and folklore embroidery on cuffs and hemlines as well as traditional Khanjar belts along the waist. Iconic Omani gold and silver pieces are reinterpreted into contemporary and wearable accessories with the use of fabrics, semiprecious stones leather, beads and the brand’s signature fleur de lis charm.

Legend of gorgeous garas

Shazman Shariff,

Parsi heritage

Think of family heirlooms, and usually the first thing that comes to mind is a priceless necklace or some antique timepiece.

But surprisingly, in some cases, rare pieces of breathtakingly beautiful hand-embroidered sarees are treasured and valued as passionately, and are admired by future generations with a strong longing to possess it. If a granddaughter appreciates and desires to flaunt a rich hand-embroidered gara saree that belonged to her grandmother, the credit indeed goes to the craftsman for fashioning a timeless piece of art with just a needle and thread.

The rich Indian handicraft industry boosts up a huge variety of eye-catching hand embroideries. Parsi gara work, a much-admired form, is distinguished by its particular pattern and use of motifs. Earlier, this elaborate Parsi embroidery was considered an essential part of the adornment and embellishment of the bridal trousseau. Gara, a Gujarati word for saree, is a traditional saree draped in a particular style that covers the head, showing off just one ear.

Leaving just the left ear exposed soon became fashionable in the olden days, and Parsi women in turn wore only a single earring.

The fabric of a gara saree is usually hand-woven natural silk. The exquisite needlework, which may take months to complete, was once considered a privilege of the upper classes. Silk, cotton and sometimes even gold and silver threads, in as many as 20 to 30 different colours or shades within a single pattern, are used in the embroidery. Some garas, called akho-garo, have hand-embroidered work on the entire body of the saree — or at least on all the visible portions including the pallav or pallu and the exposed bottom half of the gara.

The origin of garas and how they became a part of the Indian handicraft industry dates back to the Zoroastrian migration to India. It is believed that the needle work had first originated in China almost 300 years ago. Around 19 or 20th century, the regular trade between Chinese and Parsi traders, who were settled near the coast of Gujarat, was perhaps the reason the craft was taken up by local craftsmen.

It is observed the introduction of Chinese artefacts and textiles here kindled admiration for their craftsmenship, especially the needle work. Some studies hint that local traders, impressed by needle work, got their clothes embroidered by Chinese craftsmen during their trips to the Far East. With the passage of time, Indian artisans took inspiration from their Chinese counterparts, learned and mastered the work, and modified the pattern according to their taste and traditions.

The embroidery gives a rich and intricate look, as the motifs are closely and densely woven. A close look can reveal various types of traditional patterns like trees, birds and flowers, finely and very delicately crafted with needle. These days, gara work is done with the help of machines as well, but the ones done with hands can really make one marvel at the dexterity of the craftsmen who do the job neatly.

Earlier, the original Parsi work would make use of silver and gold threads for exclusivity, but with the passage of time, various other kinds of threads like resham (satin) and artificial zari are being used to make equally beautiful borders. These days, Parsi work is no longer limited to expensive garas, but is available in different types of borders, made with eye-catching colours, which can be used for embellishing dupattas, shirts, shawls, skirts, etc.

ВИШИТІ ШЕДЕВРИ ПЕРЕДАЮТЬ У СПАДОК

Валентина Скворцова із села Терентіїв Гощанського району як сімейну реліквію зберігає вишиті червоними та чорними нитками сорочки та інші речі, яким уже більш як вісімдесят літ! І їх у родині передають у спадок по жіночій лінії.

Вишивання — то теж сімейна традиція: Валентина Юріївна перейняла всі навички від мами. Нині В. Скворцова — знана на Рівненщині майстриня-вишивальниця ікон. Перш ніж розпочинати роботу, вона їздить у Корецький жіночий монастир і просить благословення на створення образів. Валентина Юріївна

Як стріляти не навчуся, буду в окопах борщ варити" - у Києві відбувся мітинг націоналістичних сил

"Як стріляти не навчуся, буду в окопах борщ варити" - у Києві відбувся мітинг націоналістичних сил

20 січня на Софійській площі відбулася акція з нагоди святкування Дня соборності України

Фото: Ольга КАМЕНЄВА

1/16 20 січня на Софійській площі відбулася акція з нагоди святкування Дня соборності України

- Вишиванка, шаровари, Януковича - на нари, - сміється 22-річний студент Петро і разом із півсотнею людей розгортає прапор України 30 на 40 метрів на Софійській площі. 20 січня тут відбувається акція з нагоди святкування Дня соборності України.

Зібралося близько 200 людей. Майорять прапори із символікою Народного руху України, Конгресу українських націоналістів, Української народної партії. Чоловік із гучномовцем шикує людей у колони по четверо у ряді.

Студентка Київського інституту міжнародних відносин 17-річна Ірина Прокопишиноднією рукою вхопилася за прапор і хукає на іншу.

- Прийшла, щоб потриматися за цей прапор і повірити у щасливе майбутнє своєї нації, - говорить вона. - Ви ж бачите яка у нас влада, як вони до нас ставляться. Хіба ми такого заслуговуємо? Треба не складати рук, а вірити і відстоювати свої права, не мовчати - показувати, чого ми насправді хочемо. Якби була революція, то я б вийшла.

Дідусь у сірій куртці та шапці-вушанці стоїть неподалік та прислухається до розмови.

- Дитино, яка ж революція, - каже і хитає головою. - Та хто ж її буде робить? Там, на Донбасі, ніхто в Україну не вірить.

Дівчина швидко обертається до нього.

- Я родом із Борислава, зі Львівщини, - говорить схвильовано. - Але знаю, нічим Східна Україна від Західної не відрізняється. Такі самі українці.

- Відходимо на пару кроків назад, - командує хлопець із гучномовцем.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди на Європейській площі вимагають вступу України в НАТО і відмежування від Росії

Двоє чоловіків тримають паперовий плакат із написом "22 січня 1918 року - незалежність проголошено. 22 серпня 1991 - відновлено". Букви напису трохи затерті. Правий кут плаката - надірваний. Викладач педагогіки 40-річний Василь Руденко зашпортується.

- Сучасна Україна успадкувала кордони колишньої Радянської соціалістичної республіки і частина етнічних українських земель опинилася поза межами на півночі, заході, - тихо говорить. Обличчя бліде, одягнутий у коричневе пальто та чорну шапку. На плечах - червоний дитячий рюкзак. - Хочемо звернути увагу на тих українців, які опинилися там. Закликаємо усіх до єдності.

О 13:50 колона рушає до Європейської площі. Попереду двоє чоловіків несуть плакат "Соборну Україну до Соборної Європи". Колону очолює голова Секретаріату Головного Проводу Конгресу Українських Націоналістів Володимир Манько.

О 14 год біля Українського дому розпочинається мітинг.

На східцях встановили мікрофон.

- Ваня, підтягуй усіх наших сюда, - говорить огрядний міліціонер у рацію. - Не треба цепочьку. Просто, шоб на проїжджу часть не вийшли.

- Ми відзначаємо і говоримо сьогодні про день соборності України на Європейській площі у центрі міста Києва, - розпочинає свій виступ голова Молодого народного руху 31-річнийІван Крулько. - Але за всі роки незалежності України, наша держава ще ніколи не була так далеко від Європи і Європейського союзу, як сьогодні, за керівництва теперішньої окупаційної влади. Яка головна цінність цієї влади? Гроші, шансон із "Муркою", Митний союз і криміналітет.

Люди аплодують. "Януковича на нари", - кричать.

- Цей уряд -ставленики Кучми, - махає правою рукою 77-річний киянин Михайло Кожевніков. - Кучма тоді хотів нас довести до Євразії, а тепер його люди: Янукович, Литвин, Азаров, Табачник туди ж. Змінити ситуацію можна тільки загальним виступом. Якщо нам дозволять вибори, тоді добре. А, якщо вони і далі будуть продовжувати фальшувати, то іншого просто не залишиться. Влада сама людей спонукає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Головна цінність для чинної влади - "шансон із "Муркою" та криміналітет" - "рухівець"

Пенсіонерка 62-річна Любов Іванівна у лисячій шубі та хустині з народним орнаментом стоїть на сходах і усміхається. Обличчя - нафарбоване, на повіках світлофіолетові тіні, губи та щоки - рожеві.

- Радіє серце, коли люди отак збираються, - каже. - Правда, сьогодні малувато, бо слизько, бояться видно щось зламати. На Покрови зібралося 30 тисяч. Треба по одной зернинкє Україну збирати. Ми зберемо, як Бог допоможе. Я всіх пенсіонерів у своєму будинку переконувала: голосуйте не за три гривні до пенсії, а думайте про дітей і внуків. Хочу, шоб закон працював для усіх рівно. Шоб пенсії, не були одному 40 тисяч, а мені - 985 гривень. Молодь наша, та, шо не пє, не курить, європейська, вже готова. Як будуть давити, то революція наспіє. Я просила, шоб мені дали автомата. Кажуть: "Ви ж стріляти не вмієте". Як стриляти не навчуся, буду в окопах борщ варити.

Зі сцени виступають Володимир Манько, Юрій Гнаткевич, Олексій Кляшторний.

О 14:20 ведучий зачитує резолюцію:

- Закликаємо українців до спротиву будь-яким утискам наших споконвічних прав і свобод, так і до згуртування навколо першочергової національної ідеї "Соборну Україну до Соборної Європи", де наші цінності мають шанс не тільки зберегтися, а й зміцнитися та стати незворотними. Хто за?

Люди аплодують і кричать "за".

До мікрофона підходять п'ятеро бабусь у шубах та хустинах. Із-під верхнього одягу виглядають краєчки вишиванок. Дідусь грає на сопілці.

- А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо, - співають жінки.

Люди підхоплюють.

О 14:30 мітинг закінчується.

Злата УГРИН

Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/politics-photo/_yak-strilyati-ne-navchusya-budu-v-okopah-borsch-variti-u-kievi-vidbuvsya-miting-/477980">Gazeta.ua</a>

У Дніпропетровську вшанували пам’ять видатного бандуриста Василя Сидоренка

Краєзнавець Юрій Денисенко розказує маловідомі факти про видатного бандуриста і композитора Василя Сидоренка. На фоні – портрет Сидоренка. 13 січня 2013 року3

У Дніпропетровську в неділю вшанували пам’ять видатного українського бандуриста, композитора, педагога Василя Сидоренка (1903–1974), одного з небагатьох музикантів, які в умовах тотальної русифікації пропагували українську пісню й гру на народних інструментах у промисловому місті. Ювілейний літературно-музичний захід із нагоди 110-річчя Сидоренка за участі творчої інтелігенції міста відбувся в Меморіальному будинку-музеї академіка Дмитра Яворницького, повідомляє кореспондентка Радіо Свобода.

За словами одного з організаторів мистецької акції краєзнавця Юрія Денисенка, батько та брат відомого бандуриста загинули від рук більшовиків, сестра була репресована радянською владою, а сам він дивом уник арешту.

«У Дніпропетровську Василь Сидоренко створював гуртки гри на народних інструментах. Завдяки подвижницькій діяльності Василя Сидоренка в місті після війни була заснована велика капела бандуристів», – каже дослідник. За його підрахунками, Сидоренко є автором близько 200 музичних творів, зокрема, пісень, які наразі сприймаються як народні.

Міні-виставка особистих речей Сидоренка. Його концертна вишиванка

На заході в музеї гостям представили унікальні фотографії музиканта, його нотні записи та міні-виставку особистих речей, до якої, зокрема, увійшла концертна вишиванка – одна з багатьох вишитих сорочок, які він любив носити.

Своїми спогадами поділились учні Сидоренка, його послідовники, виконавці його творів, люди, які його знали особисто.

«Це людина-легенда, такий композитор був єдиний на Дніпропетровщині. Збереглися записи його творів, які я робила, працюючи в музичному відділі на обласному радіо. Збереглось чимало пісень, зокрема, пісня на мій вірш «Проліски», – сказала дніпропетровська поетеса Дора Калинова.

«Ноти цієї пісні Василь Тарасович Сидоренко подарував мені як першій виконавиці цієї пісні. Ця пісня буде звучати, доки б’ється моє серце», – додала його учениця, перша виконавиця багатьох його творів Любов Каширіна.

На вечорі пам’яті Василя Сидоренка

У пам’ять про видатного бандуриста звучали також музичні твори у виконанні учасників Підгороднянського кобзарського центру, фольклорного колективу «Червона калина», аматорських колективів регіону. У концерті також узяла участь бандуристка Леся Коваль, донька всесвітньовідомого бандуриста й майстра виготовлення бандур Олекси Коваля.

У будинку-музеї Дмитра Яворницького у Дніпропетровську

За словами учасників зібрання, проведення заходу в Меморіальному будинку-музеї академіка Дмитра Яворницького стало не випадковим: відомого історика називають «кобзарським батьком» за його активне збирання фольклору та підтримку виконавців. Яворницький у своїй садибі завжди гостинно приймав кобзарів та бандуристів.

Тут жив хтось до нас

Хтось побудував ці міста, в яких ми живемо. Хтось уже жив тут до нас. Що ж по собі залишимо ми?

Агент з нерухомості – точнісінько як спеціальний агент – виймає з портфеля в’язку ключів і шукає потрібні. Їх стільки, що мені здається, серед них має бути і ключ від раю. І від квартири, в якій гроші лежать. І від цієї квартири на третьому поверсі старої кам’яниці в центрі міста, перед дверима якої ми захекано зупинилися.

Лише днем раніше я в телефонну слухавку пояснював ріелтору, що шукаю помешкання – хочу винайняти квартиру в якомусь тихому районі поблизу центру чи в центрі. У центрі міста, бо мені залежить на тому, щоб ходити пішки. Не йдеться про прогулянки парками чи набережними – просто я хочу ходити пішки. І в кіно, і в бібліотеку, і в продуктовий магазин. Агент з нерухомості на іншому боці уявного телефонного дроту кілька хвилин клацає у комп’ютері, і пропонує мені винайняти квартиру «не зовсім в центрі, але близько і одразу біля станції метро». Доводиться розтлумачувати йому, що виріс я в невеликих містечках, звик ходити пішки, і поїздки будь-яким транспортом, крім велосипеда, викликають у мене втому і стрес, бо це вже подорож. Тому в центрі і пішки, крапка.

І ось ми перед дверима квартири, яку я можу винайняти. Відчиняємо, входимо, вмикаємо світло, озираємося, швидким кроком проходимо передпокій, кухню і дві кімнати. «Тут хтось жив», – кажу я зовсім без питальної інтонації, швидше до себе, ніж до штучно усміхненого ріелтора. «Так, так, це затишна і обжита квартира, чудовий варіант, унікально добре поєднання ціни і розташування, то що, беремо?» – аж сяє містер Ключ, як подумки я його встиг назвати. «Я не зовсім це мав на увазі, – важко сідаю в крісло біля вікна, ніби мені сокирою в груди вгатили. – Тут, у цій квартирі хтось нещодавно помер, правда ж?». Ріелтор ніяковіє і щось розповідає про бабцю, яка померла два місяці тому, клінінгову компанію, яка все тут відчистила і затерла всі сліди, і про дуже милих онуків, які піклувалися про стару родичку до останніх днів. Потім дещо розгублено питає: «А як ви здогадалися?».

Я розглядаю свою руку, вона вкрилася сиротами, чи то пак гусячою шкірою. Мені бракне повітря, прошу Ключа відчинити вікно. «А хіба ви нічого не відчуваєте, – трохи здивовано цікавлюся в нього. – Цього повітря, в якому нещодавно горіли свічки, хіба ви не помічаєте, що шафа виглядає якось дивно, неприродно, їй не вистачає предметів, які лежали на ній роками: рамки з фотографією, запиленої вази, попільнички, в якій зберігалися сережки, ланцюжки, прикраси, вишитої серветки, в якій був хліб із пасхального причастя, старомодної шкіряної папки для найважливіших документів, металевої коробки з-під чаю, в яку складали ліки, хіба ви не бачите, що ця шафа без усього цього – немов сирота?». Так буває, коли працюєш з енергіями, словами – заходиш у приміщення й відчуваєш, що фіранка висить якось не так, що стіл не має бути перед вікном, бо це вікно не для світла, а для того, щоб підходити й дивитися в нього, виглядати когось. Так воно задумане, тому воно тут.

І це не лише в приміщеннях: наші міста теж вигадані й побудовані не нами. Кожен ріг, закуток, стіна, бордюр тротуару – продумані й виконують певну функцію, нами до кінця не відкриту. Ми здатні тільки знищити, погіршити, переробити під себе, спримітизувати простір. Тому наші міста й виглядають, як сироти: строкато й невідповідно до сезону вдягнені, брудний рукав чергується зі вкраденою золотою брошкою, рот замурзаний, нігті довгі й брудні, зачіска неохайна й кострубата, мова – рвана й болюча, як рана, сорочка брудна, аж масна, але по ній видно, що це бавовна, дорогий і якісний товар. Такі наші міста – Ужгород, Київ, Чернівці, Переяслав – як зґвалтовані оперні співачки, як порожній рот, в якому залишився тільки один зуб – золотий.

Кожна наша перебудова – на гірше, переважна більшість так званих вдосконалень – абсурдні. Ми живемо в містах, які не те, що не любимо, а навіть користуватися якими як слід не вміємо. Там, де мав бути сад і вигляд на Дніпро – виріс будинок, там, де мала бути церква – стоїть торговий центр, на місці цвинтаря – телестудія. Звідси й наслідок: там, де мали бути ми – там інші, там, де мала бути Україна – її взагалі нема.

Андрій Любка – письменник

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Заказала партію у 200 пар на свята. Боюся, що не вистачить

"Заказала партію у 200 пар на свята. Боюся, що не вистачить"

фото: Ігор ХОМИЧ

Турист розглядає дерев'яні шкатулки на ринку Вернісаж на вулиці Театральній у Львові. Сувенірний ринок діє тут із 1992 року

Майже 10 тис. туристів відвідують сувенірний ринок Вернісаж під час Новорічних і Різдвяних свят. Ринок розташований на великій площі навпроти театру ім. Заньковецької. Продавці розставляють ятки та столики на асфальті. Пропонують дерев'яні вироби, вовняний одяг та взуття, вишиванки, глиняний посуд, картини, антикваріат, сувеніри.

— Якщо ти був у Львові й не привіз вишиванки — щитай, даремно приїхав, — припрошує покупців Оксана Чепець, 42 роки. У п'ятницю опівдні у біло-синій ятці продає футболки та жіночі светри з вишивкою. Здалеку здається, що це вишивані сорочки. — Для вишиваної сорочки треба спеціальну оказію — Великдень, свати. А мої кофточки з вишивкою молодьожь вдягає і до джинсів, і до міні-юбки. Та і ціну порівняйте — лляна вишиванка вам обійдеться у 400 гривень, а моя — 160. Матеріал — натуральна бавовна, вишивка машинна.

Футболки виготовляють приватні підприємці на міні-фабриці біля Львова.

— Від покупців відбою нема, то хазяйка перед Новим роком дочку присилала на допомогу, — розповідає. — На Різдво також приходила. Цін не піднімаємо, але чекаємо великого виторгу. Купують кияни найчастіше. Ретельно розпитують, що за узор, що означає. Східняки вишиванку купують, аби у Львові походити в ній. Мовляв, от які ми українці. Потім вдома в шафі пилиться.

Посеред ринку на великому розкладному столі лежать 20 пар вовняних напівчобітків різного розміру. Поряд — плетені шкарпетки, рукавички. На шнурках розвішані вовняні, з чорно-білим візерунком ковдри. Продавщиця 56-річна Іванна Панас показує домашнє взуття. Його виготовляють у Косовому на Івано-Франківщині. Спочатку скуповували взуття у місцевих майстрів. Кілька років тому через великий попит відкрили фабрику.

На підошві з м'якої шкіри наклеєний розмір взуття і ціна — 65 грн.

— Кожен другий, хто приїжджає до Львова, купує чуні (хутряні домашні напівчобітки. — "ГПУ"). Це натуральна овеча шерсть. У кого ноги зимою мерзнуть, хто має грибок чи варикоз — тому тільки в натуральному ходити. Я заказала партію 200 пар на свята. Боюся, що не вистачить, бо беруть одразу на всю сім'ю — три-чотири пари. От учора поляки купили аж вісім пар. Казали, весь рік даруватимуть рідні. Євро платили. То я їм скидку зробила невелику.

— Сколько грошей? — чоловік років 30 бере дерев'яний гребінець, крутить у руках, розглядає.

— 10 гривень. Є з дуба, осики, берези, граба. Волосся не електризується, перхоть пропадає, — хвалить товар продавець Арон, 59 років. Торгує дерев'яними виробами — дошками, ступками, масажерами для спини, ложками, гребінцями.

— Дайте 10 разных, женщин на работе порадую,— чоловік простягає сотню. Продавець пакує в пакет гребінці, віддає.

— Найдешевший подарок для бюджетних туристів, — сміється, скидає шапку. — Харашо продається в любу пору року. За останній місяць штук 300 збув. Тільки є бидло, яке не розуміє і питає: "А это щетки для кота или пса?". Я тоді навіть не відповідаю. Чи корисні дерев'яні гребінці? А я знаю! Кажуть, що да. Ще непогано на свята йдуть ложки з дерева по десятці, дерев'яні гальби для пива.

— А чорна фарба не облізе? — питає молоду продавщицю вусань у чорній шкірянці. Тримає кавову глиняну турку чорного кольору. Підносить до обличчя, нюхає. — Горілим наче не пахне.

— То кераміки з Гавареччини, там усього чотири майстри таке роблять, — розказує торговка.— А чорна — бо у глині багато руди, при випалюванні такий колір дає. Дуже добра кава з такої турки. У самої весь посуд із чорної глини вдома.

Чоловік купує турку за 80 грн і два кавові кухлі по 20 грн.

— Спочатку всі так розглядають. Звикли, що глиняне не буває чорним, — пояснює продавщиця Олександра.— Зараз хороший виторг маю — купили аж шість макітр для куті по 220 гривень і це вже десята турка. І навар добрий, скільки — не скажу. Кожного року на Різдво і Великдень заробляємо, як за півроку.

Найбільша черга на виході з ринку — біля ятки з магнітами. Найдешевші, звичайні фотографії Львова у пластиковій оправі, продають за 5 грн. Дорожчі — у вигляді фігурок лева, церков, з термометрами, годинниками — від 30 грн. Туристи беруть одразу по кілька штук різних.

— Я в Австрии на 5 евро только один магнитик купил, а здесь — 20. Чудесный город, — говорить хлопець у сірому пальті. Ховає пакет із магнітами до кишені.
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/lviv-newspaper/_zakazala-partiyu-u-200-par-na-svyata-boyusya-scho-ne-vistachit/476355">Gazeta.ua</a>

Живопис і вишивка — одразу дві виставки відкрито вчора в Музеї мистецтв Прикарпаття

Коломия ВЕБ Портал | Новини та події | 2013-01-18 15:00:26

друкувати

Живопис і вишивка — одразу дві виставки відкрито вчора в Музеї мистецтв Прикарпаття. Одна з них — експозиція олійного живопису коломийської художниці Галини Вінтоняк.
В центральній залі музею виставлена лиш частина творчого доробку художниці, що належить до цілої династії митців. Народжена і вихована у мистецькому середовищі, адже бабця була вмілою писанкаркою, мама — талановитим модельєром, тато — інженером-конструктором, майстром декоративно-прикладного мистецтва, Галина Вінтоняк вже у п’ятирічному віці знала, що стане художницею. Її живописні полотна теплі і сонячні. Як визначив заступник директора музею Михайло Тимчук, творчість Галини Вінтоняк — це дорога, якою рухається колір, що наповнює світ картини життям:

На її картинах в яскравих, але, втім, гармонійних кольорах просто виблискують палкий характер і світла душа. Сама ж художниця зізнається, що, маючи поважну академічну школу, прагне у мистецтві віднайти своє власне відчуття:

На виставці представлено понад двадцять картин олійного живопису переважно останніх років. І хоча художниця бере участь у міжнародних та всеукраїнських групових виставках вже більше тридцяти років, вважає свою персональну експозицію в залі івано-франківської святині великою подією.

Джерело: Івано-Франківська ОДТРК

При використанні матеріалів обов'язкове посилання на Коломия ВЕБ Портал